Якого біса?
Так, я письменник

Скільки разів ви чули цей голос у голові: «Я не справжній письменник, я ж не написав жодної книги».

Скільки разів ви говорили собі: «Так, я пишу кожен день, я люблю писати, але я не думаю, що можу називатися письменником».

Якого біса? Так, ви письменник, бо ви пишете! Що вам ще потрібно? Диплом із печаткою?

Скільки разів я ховався за неточними відповідями, коли мене просили розповісти про те, що я пишу. Чому просто не сказати:

Так, я письменник. Я пишу в блозі.
Так, я поет, бо пишу вірші.
Так, я записую свої думки в блокноті та працюю над книгою.

Це звичайний страх і нічого більше. Я просто боюсь поразки. Боюсь, що мою книгу ніхто не прочитає. Боюсь, що мої вірші не сподобаються. Боюсь, що не витримаю критики і здамся. А скромність — це відмовка, щоби продовжувати боятись. Боятися зручно — нікому не говориш, хто ти є й живеш собі далі у своєму куточку.

Я працюю над тим, щоби бути справжнім письменником (ви розумієте, що я маю на увазі). А зараз, подумайте про себе:

Якого біса!
Так, я письменник
Так, я музикант
Так, я спортсмен
Так, я актор
Так, я блоґер
Так, я митець
Так, я…

Ви вже письменник, якщо пишете. Що вам ще треба? Диплом із печаткою?

Хто ви? Не треба лякатися того, хто ви є. Життя занадто коротке, щоби бути кимось иншим.

Як знайти час, щоб писати

Чотири місяці тому я був переконаний, що не зможу вести блоґ. Де я знайду стільки часу? Звідки візьму натхнення? А де шукати ідеї? До того ж скільки є відволікань — книги, фільми, музика, робота, чужі статті, листи, друзі…

У мене є така риса характеру — не завершувати почате. Рік тому я писав у блозі про челенджі NextStep. У мене було власне випробування — писати статтю кожного дня, щоби набути звичку. Спочатку було цікаво. А потім, бам! Через три місяці бажання випарувалось і я закинув блоґ. Це дуже типово для мене, на жаль. Починаю втілювати ідею в життя, страшенно захоплююсь, плідно працюю якийсь час, а потім залишаю усе й починаю щось нове.

Цей блоґ — Головоног, результат початку чергового нового, адже починати — не важко. Але навіть за чотири місяці існування Головоногу, я вже встиг позмагатися з бажанням його знищити. 29 березня тут навіть була така сторінка, яку я планував залишити назавжди:

jak-znayty-cas-pysaty

Мінливість — проблема номер 1

Нещодавно я дослідив список минулих проектів і знайшов, що ніколи ще не працював над чимось понад рік (окрім школи й університету). Я знаю, що не самотній на цьому шляху покинутих справ. Багато людей, особливо письменників, мають таку ж проблему. Посвята чомусь одному — не для мене.

І зараз, я тут, пишу цю статтю о шостій ранку 5 квітня. Інколи буває складніше примусити себе писати, інколи легше. Сьогодні ж головна моя проблема — знайти час, щоби писати. Пакет «дружина, дитина, робота», як киндер, кюхе, кирхе в німців, забирає абсолютну більшість мого часу. Маневрувати майже неможливо.

Що відволікає

Люди — ліниві тварини. Це дуже добре характеризує мене. Я краще буду годинами займатися чимось незначним, аніж примушу себе вийти із зони комфорту у світ непередбачуваної творчості, де навіть цокання годинника відволікає. Це ж так просто — провести увесь вечір, дивлячись фільм. Спокій, комфорт, повний контроль.

jehor-pracuje-nad-tekstom

Я сиджу в темному куті й пишу цю статтю.

Але я примушую себе писати. Світлина тому підтвердження. І з цього примусу виникла ідея цієї статті — знаходити час, щоби писати навіть коли навколо — безкрайній потік відволікань та подразників.

Замість того, щоб зараз писати, я міг би:

  • Почати працювати над блискучим новим проектом, який уже омріяний й бажаний. Нові маленькі штучки — це ж так круто! Для нового завжди знайдеться час.
  • Пройти нові уроки з курсу програмування. Але зараз це здається ще важче, аніж писати.
  • Почитати закладки в Покеті, Фліпборді, Медиумі та инших фантастичних джерелах.
  • Помедитувати.
  • Поспати на годину більше.

Ви вхопили ідею — завжди можна знайти иншу справу, щоби не писати.

Як знайти час, щоби писати

Усюди інтернетом мене переслідують статті з порадами щодо продуктивності та письменницької майстерності. Усі ми читали таку банальшину:

письменник той, хто пише, отже — пишіть

пишіть кожен день хоча б потрохи

пишіть без зупинок забігами, не відволікаючись на инші справи

пишіть тільки про те, що цікаве

назначайте окремий час

не слухайте внутрішнього критика — просто пишіть

Вони обіцяють дати мені універсальну пігулку, яка вирішить усі мої проблеми. Усе дуже просто! Друкуйте за рецептом, слідуйте цій пораді, робіть ці пункти та матимете рай письменника. Тоді я просто не розумію, чому автори не почнуть просто слідувати цим порадам і позбутися жахливого почуття, коли нічого не пишеш? Це ж просто — береш рецепт, робиш, отримуєш результат.

Але ці поради не працюють. Справа в тім, що ми маємо різні причини, щоби писати. Хтось пише, бо так він почувається себе краще. Хтось тільки тому, що йому подобається висловлювати свої думки. Хтось хоче привернути увагу й отримувати схвалення читачів. Хтось хоче довести собі, що він це може — писати.

Мене надихає останнє. Я змагаюсь сам із собою, адже це найважче. Кожна стаття в блозі, кожен запис у щоденнику, кожний вірш, лист, записаний роздум — перемога над моїм страхом осудження, перемога над лінню. Я нікому не зобовʼязаний писати. Ніхто не спитає в мене: «Чому в блозі вже два тижні не було нової статті?», окрім мене. Навіть якщо ніхто не помітить, що цей блоґ зникне, я не можу зупинитись. Щось глибоко всередині мене говорить: «Я мушу, адже я пообіцяв собі».

Ця боротьба допомагає мені просувати вперед. За 4 місяці написав 27 статей та 10 листів. Блоґ відвідали 1573 людини, які написали 17 коментарів. Це також надихає.

Але чи має значення статистика? Для когось — так. Можливо, саме читачі когось мотивують писати й для них він знаходить час. Головна думка цієї статті проста:

Завжди буде щось важливіше, аніж написати текст.

Порада:

Чесно дослідіть те, що вас надихає. Щоби це не було — це нормально, якщо в результаті ви пишете. Можете планувати окремий час для того, щоби писати, можете не планувати — це не має значення. Якщо мотиватор спрацьовує, ви будете менше спати, але текст буде написано.

Чому я видалив Disqus зі свого блоґу

Я вирішив видалити систему коментарів Disqus зі свого блогу. І це серйозне та виважене рішення. Звичайно, користуватись Дискусом зручно, але негативні сторони переважають:

  1. Головна причина. Час завантаження будь-якої сторінки блоґу збільшився до 36 секунд, тому що Дискус завантажував файл count.js. Вирішити проблему так і не вдалося. Єдиний варіянт — вимкнути додаток.
  2. Приватність. Мене не покидала думка, що я беру участь у шпигуванні за своїми читачами, адже Дискус офіційно будує портрети відвідувачів сайту. Зібрану інформацію компанія продає рекламним компаніям. Я не хочу, щоби читачі блоґу ставали товаром.
  3. Люди не хочуть “входити” в систему коментування через соціяльні мережі — отже просто не пишуть відгуки. Форма коментарів без обовʼязкового “входу” надає можливість писати усім.
  4. Обмежені налаштування зовнішнього вигляду. Мені не подобалось, що форма Дискусу виділялась вцілому від блоґу. Складалось враження, що коментарі тут головні, хоча насправді — це не так.

Маєте блоґ? Пишете коментарі на инших блоґах? Що думаєте про Дискус та взагалі про коментування?

Познайомимося

Привіт!

Я інтроверт, але люблю знайомитися з людьми. Люблю запитувати у них про те, чим вони займаються. Люблю, коли вони діляться досвідом. Я переконаний, що треба розказувати про те, що знаємо.

Тому — познайомимося!

Напишіть відповідь у коментарях. Мій коментар вже там.

Як вас звати?
Чим займаєтеся? = Що подобається?
Порадьте улюблені книги.
Як з вами сконтактувати?

Все рівно — калька з російської

Все рівно однаково байдуже про мене в українській мові

Клацніть на зображенні, щоб зберегти заманувку у пдф.

Буває, що якесь слово продирається у мову та мало хто розмірковує про його походження. Так, «все рівно» — страшенна калька з російської. Українська мова має купу варіянтів:

однаково, байдуже, про мене, про мою волю, однаковісінько, один біс, сількісь, дарма, все одно